Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

жидики, мечуть в него болотом; а поліцаї сміються. Того перше не бувало. Тісно Найді на світі. Ще й жандар постійно за ним волочиться; давніше утікав жандар перед Найдою, а тепер наступає йому заєдно на п'яти, лазить за ним назирцем. Вернув Найда назад до Мотя Хуни й каже:

– Мотьку, поговоримо на розум: ти спродав все швабам і забираєшся до Львова панувати.

– Або що в тім злого? – питає Мотьо.

– Злого для тебе нічого… Але, бачиш, в тебе позавтра «судний день», ти задумав, як я уважаю, перед Богом всі гріхи відплакати. Дай же й мені кілька ренських, нехай висповідаюся перед тими поліцаями і тими жандармами, що їх хтось на мене зачвав;[79] я уже й домірковуюся, хто то…

– Ти хочеш від мене розбоєм грошей?

– Ні, не розбоєм, тілько тимчасом прошу о шість ренських, бо мені з тих тисячів, що ти возьмеш, також щось належиться: тілько літ тобі достарчав поплатних гостей; тілько закопів, ям разом з кошарами тобі придбав; без мене ти нині не мав би й добрих патинків, я в додатку відсидів за тебе в криміналі; я тебе відорвав з-під шибениці!

– Слухай, Найдо, ти дуже хорий!.. Ти мусиш іти до шпиталю, до Львова, там, де варіятів держать. Тобі щось в голові поміщалося, я тебе не розумію.

– Коли не розумієш, то я тобі буду ще раз на розум говорити: даш мені зараз шість ренських, але зараз? – каже Найда і взяв Мотя Хулу за барки та став ним жартом телепати, як бувало давніше, коли товаришували.

Розгнівався Мотьо Хуна на таку сміливість, вдарив Найду поза вуха і став виганяти з корчми.

Найда не даєся, стоїть кріпко на ногах та смієся.

Не міг Мотьо Хуна спромочи Найду, аж підступом з жінкою і Сенькою витрутили його надвір і замкнули двері, а капелюх викинули крізь вікно в болото.

– Гур-ра! – закричала товпа дітвори жидівської, побачивши Найду в болоті.

– Спічни собі троха, спічни! – кричали до него поліцаї.

Найда встав з болота, але капелюха не піднімав. В голові йому помішалося. Він знаходився в такім стані, як той попечений на цілім тілі, що не може розрізнити, в котрім місці більший біль, а здаєсь йому, що всюди найбільший.

В Найді стала кипіти кров не на жарти. Він розглядався довкола за якою душею, щоби знайти відраду; але надармо. Довкола глумлива товпа жиденят, поліцаї, жандарі і більш нікого. Се його кинуло ще в більший відчай. Він лишив капелюх в болоті, пустився простоволосий прискореним кроком… де? Він сам не знав, куди біг; тисячі ям, закопів перескакував і не упав, не запропастився, лише біг та й біг, аж одіж на нім ціла змокла від поту.

Яким чудом-дивом воскрес в своїм селі, в Михайлевичах?… Що його загнало до тої хатини, під тоту нужденну чорну стріху, де перед кількадесятьма літами повітав сей світ? Хто його знає! З-поміж всего, що замітив в хаті, найбільше впала йому в очі сокира. Він її виймив із-за лавки, стрібував, чи остра, і рівнодушно запхав собі її за ремінь та вийшов з хати. Холод, з яким повітала його рідня, не позволяв йому засиджуватися на місці. Довго блукав по селі, де-не-де приставав, глядів по загородах, і мимовільно тяжкий віддих добувався з його грудей. Не знайшов кута, не знайшов милосердного християнського серця. Ще справився був до церкви, коли ненадійно стрівся з одним знакомим.

– Завези мене до Тустанович на Водянку!

– А що даш?

Згодилися; поїхали.

Через дорогу Найда часто оглядався на своє село: все здавалося йому, що хтось покажеся ще, що якась душа щаслива кивне на него рукою і заверне з дороги. Ніхто не показувався. Раз тілько при блідім світлі місяця привиділось йому… Що? Хрест на церкві. Найдою аж потрясло: сей привид пригадав йому все, що Мотьо Хуна говорив йому о тім хресті богохульного, о тім назарейськім, що поніс неповинну смерть за весь мир чоловічий. Він більше не міг оглядатися поза себе.

В саму північ станув віз перед шинком Мотя Хуна. Кількадесят машин затрубіло різними голосами, мов тисячі підземних духів виринуло на світ, стало вигравати дванайцяту годину, оповіщати світові переміну. По кошарах гуділо житє: співанки побожні і богохульні, жартобливі і тужні, любовні і військові – словом, хороше з поганим зроджувало таку суміш, з котрої Найда крамі пекольного клекоту нічого більше не міг своїм вухом підхопити.

В Мотя Хуни спали всі твердо, тілько при шинку блимала прикручена лампа, а Сенька оперла голову о стіну та дрімала на лавці.

Найда приблизився д'вікнові і запукав легко в шибу.

Сенька зірвалася, вхопила лампу і пішла отвирати; вона пізнала зараз, хто то пукав, мабуть, ждала на него. їй жаль було пізніше, що вона помагала жидам витручувати свою віру за двері.

– То ти? – спитала в сінях, відмикаючи засув.

– Я, отвори борше! – мрукнув Найда знадвору.

Сенька отворила двері, впустила Найду до сіней та дивиться, жде привітаня.

Найда відобрав від Сеньки одною рукою лампу, другою сягнув за ремінь по сокиру, вгатив невісту тілько оден раз – і Сенька упала Найді під ноги. Ні стуку, ні крику. Душогуб і не задержувався коло трупа; він пішов прямо до ванькира, де спав Мотьо з родиною, і тут почав свою звірську месть, яку не в силі ні найбуйніша фантазія зобразити собі, ні найтвердша рука описати. Найда рубав по куснику то одно, то друге і розмітував по кутах. Заїлість, шальга і люта месть засліпили його так, що навіть не бачив п'ятнайцятилітньої жидівочки, що сиділа перелякана в куті за ліжком і гляділа на страшну смерть своїх родичів. Він не бачив її, хотя й глядів за нею по всіх кутах.

Мужик, що привіз Найду, як побачив скрізь вікно таку різню, вирікся і заплати та утік з кіньми.

Найда до самого рана любувався жертвами своєї кровожадності і все глядав по кутах за дівчатем і знов починав рубати трупів; його гнівало, що не міг її знайти. Надраном віддався добровільно жандармам в руки.

Випадок той наробив був в цілім місті великого страху. Всі були певні, що на судний день будуть мужики-робітники так само з другими робити, як зробив Найда з Мотьом Хуною, Хунихою і Сенькою. І радники міські побоялися не на жарти; як давніше вивищали Найду і осіняли його своїм всемогучим покровом, так тепер кидали на нього прокльони. По всіх вулицях ходило вночі по двацять кілька сторожів під командою місцевої поліції та пильнували переважно домів радницьких.